Шевченко – громадський і політичний діяч – ЕЛЕКТОРАТ

Шевченко – громадський і політичний діяч

Своєрідним ідейним антиподом поміркованій автономістично-культурницькій позиції М. Костомарова в Кирило-Мефодіївському товаристві були погляди Тараса Шевченка, якого дослідники традиційно, разом з М. Гулаком та В. Андрузьким, відносять до так званого “радикального крила” організації.

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринці на Черкащині в сім’ї селянина-кріпака козацького походження. Рано осиротівши чотирнадцятилітнім хлопцем попав в “козачки” до поміщика П. Енгельгарда, з яким 1829 року переїжджає до Вільно, а на початку 1831 — до Петербургу. Помітивши схильність юнака до малювання П. Енгельгард віддає його “в науку” до художника В. Ширяєва, що спеціалізувався на розписі палаців. 1836 року Т. Шевченко знайомиться з українським художником І. Сошенком, а пізніше з К. Брюлловим, В. Жуковським, В. Григоровичем, М. Вільєгорським, Є. Гребінкою та ін. (ці та подальші події описані в автобіографічній повісті “Художник”). Завдяки їх піклуванню Т. Шевченко був 1838 викуплений на волю за гроші, зібрані серед членів царської родини за лотерею, в якій розігрувався портрет вчителя царських дітей В. Жуковського роботи К. Брюллова. Цього ж року він був зарахований до Академії мистецтв у Петербурзі. 1845 року Т. Шевченко вирушив в Україну з наміром оселитись у Києві. У березні 1847 року його заарештовують в числі причетних до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства та засуджують до заслання в солдати без права вислуги та суворою забороною писати і малювати. Тривалі клопотання друзів про пом’якшення вироку увінчались успіхом 1857 року, коли поет був звільнений. Однак десять років солдатчини серйозно підірвали здоров’я Т. Шевченка і 10 березня 1861 року він помирає у своїй кімнаті-майстерні в Академії так і не здійснивши особистої мрії — повернутись в Україну. “Повернення” відбулось лише 22 травня 1861 року, коли тіло поета було перевезено із Смоленського цвинтаря в Петербурзі і поховано на Чернечій горі в Каневі.

Т. Шевченко був засуджений на 25 років солдатчини у зв’язку з викриттям діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, хоча безпосередня участь поета в його роботі є предметом наукових дискусій і не має однозначного вирішення. Досить поширеною в радянському шевченкознавстві була думка про те, що Т. Шевченко формально не належав до Товариства (що, начебто, підтверджують матеріали карної справи). Він співчував деяким ідеям братчиків, але вони не посвячували його у всі свої справи, оберігаючи “як декабристи Пушкіна”. Крім того, наголошувалось на тому, що погляди Т. Шевченка були значно радикальнішими, “революційно-демократичнішими”, ніж позиція головних натхненників Товариства — Костомарова, Білозерського, Куліша.

Так відомий радянський дослідник П. Зайончковський відзначає, що “… непрямим підтвердженням приналежності Шевченка до Товариства служить той факт, що він цілком розділяв ті основні задачі, що ставили перед собою кирило-мефодиївці: ліквідація кріпосного права і царату та об’єднання слов’ян на демократичній основі. Однак революціонер Шевченко не міг прийняти тактичних положень Товариства, заснованих на принципах мирної пропаганди. У силу цього членство Шевченко можна розглядати лише умовно, тому що програмні положення Товариства ним не поділялися” [96, с. 76].

У той же час О. Павелко, досліджуючи спогади сучасників про діяльність Т. Шевченка та його зв’язки з Кирило-Мефодіївським товариством, звертає увагу на те, що в спогадах одного з тодішніх студентів Київського університету, активного діяча польського революційно-визвольного руху Ю. Канджинського чітко вказується знайомство Шевченка з програмними документами Товариства та пропаганду його ідей. “У цьому зв’язку цікавими є мемуари польського письменника Юліана Канджинського (1827-1889 рр.), учасника повстання 1863 року. Канджинський був студентом Київського університету, товаришував з членами Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема з Шевченком, Костомаровим та поляками, які співчували діяльності цієї організації. У своїх мемуарах, написаних польською мовою, автор вказує, що в 1846 р. у Києві Шевченко його познайомив з планами Кирило-Мефодіївського товариства, визначивши ідеї та завдання всеслов’янського федеративного об’єднання” [209, с. 53-54]. Навряд чи людина, що не була посвячена в діяльність таємної організації могла б знайомити інших з її планами та програмними ідеями.

У той же час сама по собі цілком слушною є думка про певні розходження Т. Шевченка з поміркованими авторами програмних документів Кирило-Мефодіївського товариства. Один із чільних діячів Центральної пади С. Петлюра звертав увагу на те, що аналізуючи, до певної міри невиразні національно-політичні ідеали “… втілені в програмі Кирило-Методіївського Братства і в “Книзі буття українського народу”, та порівнюючи їх зі світоглядом Шевченка, виявленим у “Кобзарі”, не можна не бачити величезної, разючої різниці: поет значно випереджує прагнення Кирило-Методіївського братства, залишаючи позаду ідейних виразників сучасного йому українського суспільства і стоїть самотньо, значно перевищуючи крайні, найновіші досягнення національно-громадської думки. Навпаки, більш рішуче формулювання деяких питань у програмі “братчиків” залежить … від Шевченкового впливу. Він у поетичних творах і художніх образах ніби втілює ідеї Кирило-Методіївського братства, служить тим самим цілям, ставить ті самі завдання, але одночасно по відношенні до “Братства” виявляється “єретиком”, бо охоплює його ідеї ширше, проводить їх послідовніше” [218, с. 79-80].

Вплив поета і художника, вчорашнього кріпака, на членів Кирило-Мефодіївського товариства, на всю тогочасну прогресивну українську інтелігенцію та на майбутні покоління був, без перебільшення, величезним. Він вніс в коло вчених та дрібних службовців, що більше опікувались збереженням минулого ніж створенням нового, животворний струмінь споконвічного народного прагнення до свободи та протесту проти всіх форм гноблення.

М. Костомаров, згадуючи про першу зустріч з Т. Шевченком та враження від нього, писав: “Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народнього життя. І страшно, й солодко, й боляче, й захоплююче було заглянути туди!!! Поезія завжди йде навперід, завжди рішається на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця. Лекше буває останнім, але тяжко першим. Сильний зір, міцні нерви треба мати щоб не осліпнути або не впасти без почувань від наглого світла правди, зичливо закритої для спокійної товпи, що йде второваним шляхом поуз таємничу заслону, — та не знає, що скривається за цією заслоною! Тарасова муза прорвала якусь таємничу загату, вже кілька віків замкнену багатьома замками, припечатану багатьома печатями, засипану землею, навмисне поораною і засіяною, щоб сховати для потомства навіть місце, де находиться підземна порожнеча: Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожнечу з своїм невгасливим світильником і відкрила за собою шлях і соняшним промінням, і свіжому повітрю, і людській цікавости. Легко буде входити в це підземелля, коли повітря туди Дістанеться; але яка людська міць може встоятися проти вікового випару, Що вбиває в одну мить всі сили життя, що гасить усякий земний огонь! Біда сміливому поетові! він забуває, що він людина; й коли перший осмілився вступити туди, — то може впасти… Одначе поезія не настрашиться ніякого згубного випару, коли тільки вона справжня поезія; і не погасить її світильника ніякий історичний або моральний вугляний квас; цей бо світильник горить нетлінним огнем — огнем Прометея…” [35, с. 130-131].

Говорячи про той вплив, який мали на учасників Кирило-Мефодіївського товариства виражені в талановитій поетичній формі ідеї Т. Шевченка, один з перших систематичних дослідників історії політичної думки України Ю. Охримович робить цілком слушний висновок про те, що національно-політична ідеологія Шевченка сформувалася ще до його знайомства з Костомаровим, і в національних справах, як і взагалі в політичному і національному радикалізмі, Шевченко мав більший вплив на Костомарова, ніж навпаки. “Шевченкова муза ранійш від Кирило-методіївського Брацтва сформувала його національно-політичний ідеал, ідеал політичної назалежности України, — в далеко яснішій і радикальнішій формі. Самостійницька думка переходить червоною ниткою через його творчість, починаючи молодечими романтичними творами і кінчаючи передсмертною філософічною лірикою” [208, с. 51].

Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати “батьком” української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити “зв’язок часів”, але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. “Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього (“і мертвих, і живих, і ненароджених”) уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й “соціалізованому” просторі континуум і водночас як на суб’єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю” [94, с. 8].

Оцінка політичних поглядів Т. Шевченка в різних наукових школах досить часто є відмінною і, навіть, суперечливою. Багатогранність його творчості та роль яку вона відіграла в становленні сучасної української нації змовили прагнення прихильників різних політичних доктрин “прихилити” його авторитет “на свій бік”. В суспільній думці поет часто перетворювався в “міф”, який було зручно використовувати для маніпуляції масовою свідомістю та виправдання тих чи інших дій. Для представників радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки Т. Шевченко був “Пророком”, “батьком нації”, “затятим ворогом Росії та москалів”. Для різного роду соціалістів, “бездержавників” — у першу чергу “Кобзар”, “захисник прав кріпаків”, “борець за соціальне визволення та дружбу народів”.

Такі підходи в оцінці Політичних поглядів Т. Шевченка мають тривалу традицію. Так Ю. Охрімович писав ще 1918 року про те, що “Коли переглянути характеристики Шевченкових ідей, починаючи 60-ми роками, а кінчаючи 100-літнім ювілеєм 1914 року, що вийшли з-під пера російських Українців, то полишаючи кількох людей (Драгоманова, Вовка, Кониського), у цих всіх характеристиках побачимо одну, спільну рису: головну вагу кладеться на відносини Шевченка до кріпацтва, до народу, підкреслюється його братолюбство і славянофільство, український патріотизм супроти Поляків, але замовчується про його, як про пророка самостійної України (виділення Ю. Охршовича -О.С.) і про його відносини до Росії, як держави” [208, с. 50].

Для таких оцінок політичних поглядів Т. Шевченка сам поет і його життя давали достатньо підстав. “Син мужика”, як писав І. Франко, він став “аристократом духу”. Звільнившись і ставши академіком Академії художеств в Петербурзі, прийнятий в колах тогочасної аристократії Російської імперії, він не полишив зв’язків з рідним народом, не цурався рідної мови, культури, свого походження. Оволодівши мистецтвом малювання та російською мовою, поет не відмовляється від україномовного віршування, в якому досягає вершин поетичної лірики, політичної пристрасності та зрілості і філософської глибини.

В оцінці літературної спадщини Т. Шевченка, її науковому аналізі існує кілька основних підходів. Так, зокрема, Г. Грабович відзначає, що “Існує критична традиція, яка починається від Куліша і надалі використовується націоналістично настроєними літературознавцями. Її прихильники вважають, що творчість Шевченка принципово ділиться передусім на українські й російські твори. Цей відверто оціночний (щоб не сказати — тенденційний) підхід бере початок від заяви Шевченка в одному з листів, де він сам себе картає за те, що звіряється росіянам черствою російською мовою (сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом…”), і пояснює всі вади своїх російських творів самим вибором мови і зрадою власній музі. Мовний поділ справді має серйозніші підстави, ніж опозиція між поезією і прозою, — твори написані по-українські, як правило разюче відрізняються від російських, у кращий бік. Але й це ще не вирішення проблеми…” [46, с. 23-24].

Дійсно, деякі російськомовні твори Т. Шевченка позначені глибокою майстерністю, глибиною переживання та вираженим соціально-політичним контекстом. Однак саме у віршах написаних українською мовою сконцентровано його життєве кредо та політична позиція. Саме вони здійснили той вплив на розвиток українського політичного мислення, який дозволяє поета, Що не написав жодної власне політичної наукової роботи, розглядати як одну з тих персоналій, після яких для політично-свідомих українців ставала неможливими позиція етнографічного замилування та обмеження політичних автономістськими вимогами.

“З тіла вже наполовину мертвої, урочисто оголошеної за “неісторичну”, нації зроджений чудом, зроджений наперекір, мовляв, “законам” канонізованого матеріялізму і раціоналізму (“буття визначає свідомість”) Шевченко і як поет, і як особистість, був живим (виділення Є. Маланюка — О.С.) запереченням тих “законів”. Може, внутрішньо найправдивіше втілення романтизму, він, цей ніби “мужик”, здолав — крізь всі лаштунки петербурзької імперії Миколи І уздріти її дійсну, потенціяльно-большевицьку диявольську суть. Крізь лаштунки, які враз з “декабристами”, з Пушкіном, з ліберальним дворянством, з свіжовипродуктованим слов’янофільством та народництвом і іншою орнаментикою, — засліпляли і знечулювали голови багатьох, дуже багатьох панів з освіти і уродження. Він — бувший кріпак — вогнем своєї романтичної душі, інстинктом своєї благородної раси й чуйністю своєї вірної крови — відчув і закипів таким гнівом до псевдоімперської потвори, і такою любов’ю до свого народу, що і цим гнівом, і цею любов’ю нарід його віджив, живе і житиме” [165, с. 51].

В аналізі еволюції творчості Т. Шевченка існує традиція, початок якій одним з перших поклав І. Франко. У роботі, написаній в рік 100-річчя народження Т. Шевченка він писав: “Поетичну діяльність Шевченкову можна поділити на чотири періоди, досить нерівномірні один до одного. Перший від 1838 до 1843, або від його звільнення з кріпацтва до першого повороту на Україну. В цім періоді бачимо поета ще під романтичним впливом. Він пише балади і сентиментальні думи та історичні оповідання різної великості, які кульмінуються в поемі “Гайдамаки”, початій 1838 і друкованій 1841. З цього ж часу походить чудова поема “Катерина” і друга поема все ще не надрукована в цілості — “Черниця Мар’яна”. В другім періоді, що тягнеться до його арешту весною 1847 р., знаходимо тільки політичні поеми, як “Чигирин”, “Суботів”, “Іржавець” і ін. Далі від національного українського становища поет переходить до соціальних питань і підіймає свій могутній голос в оборону кріпаків (“На панщині пшеницю жала”, “Сестра”, “Марині”, “Сон”, “Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх”). Так він став пророком цього народу, розриваючи немилосердно завісу політичного і національного насильства. Та несподівана катастрофа спинила його працю і навіть сховала багато його віршів від громадянства на декілька десятиліть” [303, с. 435-436].

Перший, так званий “романтичний” період творчості Т. Шевченка проходив під значним впливом романтичної школи в цілому і харківських романтиків зокрема, які, продовжуючи започатковану “Енеїдою” І. Котляревського справу, створили літературне об’єднання, що існувало в 20-40-х роках XIX ст. “У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших, самовідданих захисників батьківщили козацькі порядки як загально-людський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. З цим вони пов’язували також свої надії на відновлення автономного устрою України чи, принаймні, збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури українського народу” [319, с. 152-153].

Однак вплив цих поетів на Т. Шевченка не варто переоцінювати. Адже якщо для харківських романтиків характерним була туга за минулим, за “славною козаччиною”, яка, як їм здавалось вмерла безповоротно і залишилось її, як і долю України лише оплакувати, без найменшого натяку на оптимізм щодо майбутнього, то Шевченко займає діаметрально протилежну, в першу чергу з точки зору політичної, позицію. “… Шевченкова туга за минулим має зовсім інший характер. Він відразу ставить питання, що було причиною давньої слави України, хто винен у тому, що все пропало, що треба робити, щоб воскресити нове життя України. І цей ідеал (виділення Ю. Охрімовича — О.С), ідеал нового життя українського народу в будучині, і відріжняє Шевченка від вищезгаданих поетів. Вони плакали на руїнах минувшини, схиляли покірно голову перед сучасністю, і або забували зовсім про майбутність, або звертали свої ідеали прийдешнього в такому напрямі, який стоїть в прямій льогічній залежности до послідовних виводів з того, над чим вони плакали й тужили. Шевченко, навпаки, підносить грімкий протест проти сучасного положення України, проти її національної неволі і полишає сучасникам та нащадкам свій безсмертний заповіт національного та політичного визволення України. Цей ідеал, ідеал політичної самостійности України, проникає всю політичну творчість Шевченка і проявляється в його відношенню до сучасности, і в оцінці минулого і у відношенню до Росії, як держави, до Москалів та Поляків, до власних земляків-Українців, та вкінці в його заповіті нащадкам” [208, с. 53].

У ранніх поезіях Т. Шевченко творить романтичний, ідеалізований образ козацької України, країни великої слави та демократичних традицій, що героїчно протистояла всім посяганням на її свободу і незалежність. Навіть втративши свободу, вона зберігає в собі потенціал відродження, що прихований у високих моральних цінностях її народу. У вірші “До Основ’яненка” він звертає увагу читача:

“Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна і правдива,

Як Господа слово”

Козацька Україна, в якій “запорожці вміли пановати”, втратила свободу під натиском чужоземних загарбників, але не вони є головною причиною такого важкого становища Батьківщини поета. В поемі “Гайдамаки” він вказує на внутрішню причину негараздів українців:

“Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж таки батька, такі ж діти, —

Жити та брататься,

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,

Бо заздро що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

“Уб’єм брата! спалим хату!” —

Сказали, і сталось”.

Внутрішня несконсолідованість, домінування особистого над загальним, бажання не допустити, щоб іншому було краще, заздрість до багатства, розгул соціальних суперечностей — це все те, що Т. Шевченко відносить до найголовніших причин втрати українською нацією свободи і незалежності.

Але не лише заздрість бідних достатку багатих визначає Т. Шевченко як причину соціального розколу української нації. Він гнівно таврує і представників української еліти, які в гонитві за власним багатством, збереженням і примноженням власних станових привілеїв були готові пожертвувати інтересами “братів менших” і всієї Батьківщини. Як зауважує М. Грушевський “Найбільше яскравий і імпульсивний представник цього народництва (молодшого покоління), Шевченко вже з презирством відвертається від політиканів-гетьманів, цього “варшавського сміття і грязі Москви”, що не вміли стати на ґрунті народних інтересів, відстояти свободу і вільний лад своєї батьківщини, що закабалили її московському самодержавству, а народні маси, що їх висунули, — старому і новому “панству”. До мрій про колишню “славу України”, що захопили його, незмінно домішується ця гірка пам’ять про розбрат старшини і народних мас, що погубила її, про ці “тяжкі діла”, забуття яких він готовий купити ціною власного “веселого віка”. Справжнім героєм його та його однодумців стає революційний народ, те козацтво, що ставило собі за мету досягти такого суспільного ладу, де не було б “ні холопа, ні пана”” [51, с. 6].

Особливо різкою критика представників української національної еліти стає в поезіях Т. Шевченка циклу “Три літа”, написаних під час його перебування в Україні 1843-1847 років. Створений ним ідеалізований образ колишньої “славної України” зіткнувся із страшною дійсністю імперської провінції Малоросії. “Цілком свідомий страшної віддалі між “своєю” Україною і реальною “Малоросією” він з усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогненної натури намагається заповнити (виділення Є. Маланюка — О.С.) ту історичну й соціяльну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій кріпацькій масі, себто сполучити й оживити спараліжовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм” [165, с. 37].

Поезії цього часу переповнені різкими оцінками нащадків козацької старшини, для яких Т. Шевченко не жалкує епітетів серед яких “потомок гетьмана дурного і презавзятий патріот” — ще не найбільш різкий. Ці нащадки несуть у собі “першорідний гріх” своїх предків, що зрадивши свій народ, пішли на службу до поневолювачів. Звертаючись до представників сучасної йому української еліти в поемі “І мертвим і живим…”, він пише:

“Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!”

Гріх зради, вважає Шевченка, немає прощення. У містерії “Великий льох” поет описує душі трьох дівчат, що не можуть попасти до раю через те, що, хоч і мимоволі, але сприяли втраті Україною державності. Перша карається за те, що перейшла з повними відрами (символ удачі) гетьману Хмельницькому:

“Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я наледви

Донесла до хати

Оту воду… Чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тою клятою водою!”

Друга дівчина карається за те, що напоїла царського коня, коли той зупинився по дорозі з Полтави на руїнах Батурина. Третя — за те, що малою Дитиною усміхнулась до галери, на якій цариця Катерина II пливла Дніпром:

“Чи я знала, ще сповита,

Що тая цариця —

Лютий ворог України,

Голодна вовчиця!..”

Однак висловлення, нехай і мимовільної, прихильності до гнобителів України принесло дівчатам негайну смерть та відлучення від раю аж до того часу, поки не буде розрито великий льох у Суботові, резиденції Б. Хмельницького, який пішов на союз з Московським царем. Хоча Хмельницький і хотів щирої дружби з Московією, але його було обдурено, за що його, “нерозумного сина”, Україна, якби знала, “під грудьми б задушила”.

Звертаючись до нащадків козацької старшини, що відцуралися власного народу Т. Шевченко закликає їх:

“Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…”

“Представлене тут пророче бачення кривавої народної революції, означена в посланні “І мертвим, і живим…”, як кара за гріхи є характерним проявом солідаризування українського романтика з гаслами, духом, ідеями та починаннями Великої французької революції, а також проекція козацько-гайдамацьких повстань, бунтів і зривів, відгомін яких бринів у героїчних думах та історичних піснях … літописах козацьких (власне “Історії Русів”), що становили джерело патріотично-визвольної поезії Тараса Шевченка” [328, s. 100].

Українська еліта має цілий ряд вад, які їй необхідно негайно виправити: недостача освіченості (“якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя”), незнання власної історії, схиляння перед іноземними авторитетами (“німець скаже…”), відсутність справжнього патріотизму (“колись будемо і по-своєму глаголить, як німець покаже”), лояльність до гнобителів власного народу (“гірше ляха свої діти її розпинають”). Щоб уникнути ще одного кривавого повстання в історії України її еліта повинна повернутися обличчя до власного народу, до його проблем і страждань. Тоді:

“Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає

Того діти цураються”.

Щасливе майбутнє для України і всіх її громадян можливе, на думку Т. Шевченка, лише за умови коли “обнімуться брати”, а найперш:

“Обніміте ж, брати мої

Найменшого брата, –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати”.

“Брати”, “мати” — це ті образи, які Т. Шевченко використовує для позначення бажаних для нього відносин між українцями, України як країни і як ідеальної держави в майбутньому. “В Шевченковому понятті держава в’яжеться з образом своєї хати, в якій родина може жити в повній гармонії, пов’язана кровно і звичаєво. Це метафоричне окреслення держави як хати з’являється у Шевченка лише два рази — хоч “хата”, чи “своя хатиночка” в нього виступає дуже часто вже в прямім або пів-метафоричнім розумінні. Зате окреслення України Матір’ю — повторяється протягом цілого Кобзаря велику кількість разів, і це поняття, цей символ України-Матері, є в нього постійний. У деяких випадках постать Матері алегорична, як в “Розритій могилі”. Але є випадки, коли згадка про Матір підкреслює кровну, психологічну і моральну єдність суспільства, того нового, ідеального суспільства:

І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син і буде мати

І будуть люди на землі” [258, с. 183].

Гостро критикуючи представників української еліти Т. Шевченко все ж не втрачає надії на те, що націю вдасться об’єднати в ім’я її визволення, визволення України і кожного українця. У цьому проявляється його глибока мудрість та послідовна державницька позиція. “В ім’я самостійницько-республіканських ідей він прощає гетьманам їх аристократизм та клясову політику, але в ім’я демократизму не прощає ані москвофільства, ані роялізму. І тут ми бачимо цікаве з’явище: українські письменники-дворяне, потомки козацької старшини виступають ідеольогами москвофільського демократизму, себто світогляду козацької черні, а син кріпака, демократ з кости і крови, Шевченко захоплюється якраз ідеольогією козацької старшини. Причину сього, на перший погляд куріозного з’явищя треба шукати в їх національно-політичнім світогляді, а саме в москвофільстві перших та в послідовнім і радикальнім самостійництві Шевченка” [208, с. 55].

Арешт і заслання в солдати є тими історичним віхами, які ділять життя Т. Шевченка. Життя в неволі між двома “ковтками свободи”. Як пише І. Франко: “Третій період бачить поета знов у неволі. Він обмежується ліричними віршами, почасти особистого характеру, почасти дуже оригінальними перифразами українських народних пісень. Четвертий період тягнеться від 1858 до смерті поета. Його лірика, почата у війську, продовжується, стає могутніша, ширша і наростає до багатої гармонії гімну “До Світла”, який можна назвати апофеозом світла, і поступу, і волі. Але найбільш характерна риса цього періоду, це становище, яке займає Шевченків геній супроти релігійних тем (“Неофіти”, “Царі”, “Марія”, “Чернечий гімн”)” [303, с. 436]. Однак третій період (солдатчина) зовсім не є таким вже безплідним щодо розвитку політичних поглядів Т. Шевченка. Його поезія стає більш ліричною, але, одночасно, більш глибокою, такою, що заторкує глибинні струни душі. Ідея свободи посилено інтерпретується через особисте переживання.

Свобода є центральною категорією для всіх великих поетів-романтиків тогочасної Європи — Байрона, Міцкевича, Пушкіна. Однак у Т. Шевченка воно досягає апогею свого розвитку. Як відзначає В. Барка “Без сумніву, в Шевченка поняття свободи при всенародному і вселюдському значенні мало найбільш персональний характер, порівнюючи з поезією всіх його сучасників (виділення В. Барки — О.С.); для нього воля народу була одночасно конкретною і особистішою волею кожної окремої людини в загальному складі. Шевченкові чужий модель ідеологічного походження — з “програм”, що озвучували народ, ніби отару в загорожі, звідки виводять “єдиним махом” на пастівник свободи і зоставляють худобою під батогом нового “хазяїна”” [7, с. 96].

Оця “персоніфікація” свободи у поета тісно пов’язана персоніфікацією відповідальності. Особливої гостроти ця проблема набуває у відношенні до політичних лідерів. “У своїй справедливій критиці Шевченко не щадив найбільш заслужених перед історією постатей, які, можливо, навіть в об’єктивній науці мають певен престиж маєстату, майже “недоторкальності”. Наскільки важливою в осіб на високих постах є їх особиста мораль — Шевченко показує в поемі “Царі” (“Старенька сестро Аполлона…”), в якій він не щадить гострих слів упімнень, як Йоан Предтеча, царям — ієрусалимському Давидові, і нашому, київському Ясному Сонечкові, Володимирові. Держава, яка має бути чиста перед Богом, яка має надіятись на охорону від зовнішніх ворогів Найвищої сили, мусить мати чистих серцю провідників. Чим вищий пост, тим вищі вимоги. Але особиста доброта і чистота в державного мужа — це ще не все. Провідник народу — чи то цар, чи князь, чи гетьман, несе відповідальність за долю своєї нації, і його політичні прагнення мусять бути такі, щоб уможливити цій нації щасливе існування” [258, с. 179].

Не меншу відповідальність покладає поет і на себе. Його життєве кредо, викладене передовсім у таких поезіях як “Заповіт”, “Думи мої, думи”, “Мені однаково…”, полягає в служінні власному народу, нації, боротьбі за її щасливе майбутнє. Для цього він готовий пожертвувати не лише кар’єрою, свободою, життям, а навіть славою:

“І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: “Молись,

Молися сину: за Вкраїну

Його замучили колись”.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та неоднаково мені, Як У кращу злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую збудять…

Ох, не однаково мені”.

Акцентуючи увагу на цій готовності Т. Шевченка до самопожертви в ім’я власного народу без будь-якої надії на винагороду, чи навіть просту вдячність, І. Франко писав: “Жертвування своєї індивідуальності для діла милосердя, пересилення власного горя і віддання всієї сили для благородної мрії, щастя людськості, цей ідеал Шевченко залишив нам, як свій найдорожчий спадок” [303, с. 437].

Україна, її минуле і майбутнє стоїть в центрі політичних поглядів Т. Шевченка. Поряд з цим значне місце в них займають і ряд інших проблем, зокрема доля всіх поневолених народів і слов’янських, зокрема. У багатьох поезіях він з теплотою згадує чеських і словацьких “будителів”, що поклали початок демократичного слов’янофільства. Для поета близькою є ідея того, що в майбутньому “зіллються слов’янські ріки” в одне море, але при цьому він твердо стоїть на позиції тог, що “в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Цей принцип був центральним в ідеї слов’янофільства, викладеній у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства і саме його послідовно дотримується Т. Шевченко.

Значне місце приділяє поет українсько-польським відносинам. У багатьох його поезіях часто зустрічаються картини українсько-польського протистояння. Однак вони подаються не як результат історичної ненависті між двома народами, а як наслідок спроб шляхти та католицького кліру закабалити козацько-селянську Україну. Але поневоленій Польщі поет готовий пробачити минулі кривди в ім’я спільної боротьби за майбутню свободу. У поезії “Полякам”, зобразивши ідеалізовану картину українсько-польських стосунків до того, як “прийшли ксьондзи і запалили наш тихий рай”, Т. Шевченко звертається до польських патріотів:

“Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай”.

Зовсім інше ставлення поета до Росії. Практично в жодному вірші у нього немає ні позитивного ставлення до неї, ні натяку на можливе прощення в майбутньому. А поеми “Сон (Комедія)” та “Кавказ” є вершиною поетової критики поліціно-тоталітарної системи імперії, що прагнула поглинути весь світ. “Шевченко ненавидів офіціяльну Росію, як демократ, що бачив у російських царях головних виновників закріпачення української маси, як Федераліст і Кирило-методіївець, що ненавидів централізм, як політичний радикал і республіканець, що був ворогом взагалі монархії, самодержавства та царів і вкінці як український патріот, що бачив не тільки в російськім правительстві, але й в російському громадянстві головних винуватців знищення української національної волі і культури” [208, с. 57].

Однак Т. Шевченко зовсім не є “зоологічним русофобом”. Його критика імперської системи та російського громадянства, байдужого в самодержавній величі до проблем поневолених імперією народів, не переноситься на народ та конкретних людей. Шевченко жив і творив “… без ворожнечі до всіх росіян, до народності і осіб, що втілюють високі прикмети її. Таких він багато бачив: серед учнів Академії, літераторів, учених, громадських діячів, солдатів, — з ними він знаходив однодумність і ділив серце…. ніде немає в нього зневаги до росіян як народности, навіть коли він протиставляється їй” [7, с. 38].

Однією з основних дискусійних тем в шевченкознавстві є питання про суспільний ідеал поета. У найбільш загальному вигляді всі спроби інтерпретації цього питання можна об’єднати у дві великі групи. До першої, що акцентувала увагу на “революційність” шевченкової поезії, “заклику до боротьби” поневолених мас проти “соціального і національного гноблення”, можна віднести прихильників соціалістичної ідеології в усіх її різновиявах. Крайню позицію в цьому питанні займало радянське шевченкознавство, в якому поет проголошувався ледве не предтечою соціалістичної революції та СРСР як “сім’ї вольної, нової”.

Діаметрально протилежну позицію займали прихильники національно-державницької ідеології, трактуючи весь життєвий шлях поета як осягнення ним ідеї української державності. Так Є. Маланюк, однозначно трактуючи Т. Шевченка як людину, що змогла пробудити прагнення здавалось би навіки “приспаної нації” до відродження власної держави, зазначає: “… випадає ще раз ствердити, що жадних ідеологічних “борсань”, жадних “спалювань ідеалів” і жадних “матеріялістичних” (отже й “соціялістичних”) звужувань (виділення Є. Маланюка — О.С.) виднокругу ані в Шевченковій творчості, ані в Шевченковій свідомості — ніколи не було. Був безупинний ріст. І свідомість його, і творчість являють рідкий в історії культури приклад органічного, суцільного зростання особистості й його світогляду — вверх. Можна прослідкувати, як теми й мотиви раннього періоду творчости — Шевченко розкривав, поширював і поглиблював у творчості періодів наступних” [165, с. 30].

Позицію над цими крайніми точками зору намагається зайняти Г. Грабович, який в книзі “Поет як міфотворець” (перше видання побачило світ у 1982 році) зробив спробу, як він сам висловлюється, “розкодувати” код міфів Шевченкової творчості.

Піддавши доволі ґрунтовній критиці спроби представити Т. Шевченка як “співця майбутньої соціалістичної революції”, Г. Грабович приходить до своєрідного висновку: “… твердження ніби Шевченко вболівав за національну державу, ніби йому було властиве так зване державництво, — в корені помилкове. Як я намагався довести, повністю поет ідентифікував себе тільки з ідеалом, з моделлю ідеальної спільності. Структура і влада, “закон і порядок”, держава і гетьмани як її втілення постійно висвітлювались поетом як сили ворожі і чужі. Великою мірою ця чужість зумовлена національним (етнічним) моментом. Це стосується насамперед тих випадків, коли влада асоціюється з російською імперською владою. Та цілком ясно, що структура і влада притаманна й українській національній, етнічній сфері, і як така для нього не менш чужа й ворожа. Якщо визначати цю думку чітко, то Шевченко далекий від національної держави, він заперечує її морально-екзистенційну цінність. У рамках ідеальних часових вимірів (далекого минулого й майбутнього) українське життя визначається тільки й виключно категоріями ідеальної спільності. У термінах його поетичного космосу воно знаходить своє вираження в проповіді “золотого віку”. Якщо перекласти цей термін на мову політичної ідеології, він означатиме радикальний антидержавний популізм і навіть анархізм” [46, с. 155-156].

Для обгрунтування свого висновку про те, що Т. Шевченко є, по суті, “радикальним антидержавним популістом” і “навіть анархістом” дослідник вводить у свій науковий аналіз поняття “ідеальної спільності” як соціального ідеалу поета. При цьому цей термін (в англомовному варіанті використовується латинський термін “communitas” запозичений у В. Тернера) розглядається як відмінний від поняття “громада”.

При цьому Г. Грабович стверджує, що “ідеальна суспільність” тотально протистоїть суспільству, як структурованому явищу. “В поезії Шевченка (але не в його прозі) суспільна структура та ієрархія, по суті, постає царством зла. Її можна визначити як світ влади і рангів, закону й підпорядкованості, як продукт раціоналістичного мислення, і жоден з цих моментів не одержує в нього навіть нейтральної, не те що позитивної оцінки. На найвищому рівні суспільна структура втілюється в деспотизмі великих автократичних та бюрократичних систем, таких як Російська імперія, що показано в багатьох творах, особливо в поемах “Сон (Комедія)” та “Кавказ”, як римокатолицька церква, зображена в “Єритику, як імперський Рим, що переслідує перших християн (“Неофіти”). На більш конкретному і безпосередньому рівні вона виявляється в деспотизмі місцевого поміщика, пана чи генерала, в інституціоналізованій системі експлуатації та пригноблення — економічного, політичного, морального та сексуального, — яку Шевченко бачить навколо себе всюди. Зображення такого гноблення та його осуду зустрічаємо в переважній більшості творів Шевченка. По суті кожен образ бідного і нещасного, — чи це якась конкретна покритка, чи спаплюжена Мати-Україна, — завжди промовляє про вину, закладену в системі та її представниках” [46, с. 108].

Г. Грабович зауважує, що найяскравіші Шевченкові образи “ідеальної спільності” виростали на ґрунті українського минулого, а точніше, козацької доби. Щоб уникнути логічної суперечності, адже козаччина, це не лише історична епоха та соціальне явище, а й історична форма української державності, дослідник говорить про те, що в минулому Т. Шевченко “примирює” “ідеальну спільність” та сувору ієрархію козацької організації тим, що влада в ній виступає як виразник загальної волі. За своєю ж суттю, підкреслює Г. Грабович, “ідеальна спільність, яку Тернер також називає антиструктурою передбачає на широкому, чи утопічному рівні вільне, рівноправне суспільство, позбавлене структурних ознак; а в термінах реального світу ідеальна спільність відбиває суспільні маргіналії — людей суспільного дна чи поза законами, принижених і ображених” [46, с. 116].

Г. Грабович звертає увагу на те, що сам Шевченко досить часто асоціює себе з соціально-маргінальними групами то виступаючи як “Перебендя”, “кобзар”, то захищаючи “варнака”, “покритку Катерину”, “сиріт”, “калік убогих”. Цей “захист” можна пояснити як походженням Т. Шевченка, так і його своєрідним “маргінальним” становищем в соціальній структурі тогочасного суспільства — вже не кріпак, але й не дворянин, вільний, але “забритий в солдати” і т.п.

Однак сам Шевченко зовсім не виказує подібної “соціальної невпевненості”. Є. Маланюк звертає увагу на те, що “Недарма і Тургенєв і Полонскій в свої спогадах про Шевченка ужили слова “козак”. Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне, елітарний (виділення Є. Маланюка — О.С.) відблиск провідної верстви України XVI-XVIII століть. Вкладаючи своє життя в історію своєї батьківщини, “кріпак” Шевченко був свідомий свого “обаполи времени” пов’язуючого чину” [165, с. 53].

Варто також зазначити, що твердження Г. Грабовича про те, що Т. Шевченко “заперечує морально-екзистенційну цінність” національної держави як такої, оскільки він послідовно виступає проти соціальної структурованості українського суспільства, оскільки в його візії минулого України начебто немає позитивного образу української, зокрема козацької, держави. Це твердження має сенс лише за умови, якщо абстрагуватись від Шевченкових тверджень про те, що “запорожці вміли панувати”, від захопленого опису того як “полки шикувались”, як “ясновельможний на воронім коні, блисне булавою”. І зовсім вже незрозумілим стає риторичне питання поета в поезії “Чигирине, Чигирине…”:

“За що ж боролись ми з ляхами?

За що ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра…”.

Т. Шевченко завжди гостро відчував своє соціальне походження. Але не тільки кріпацьке, адже його рід козацького походження і був закріпачений незадовго до народження поета. Поет зумів одним з небагатьох поєднати у своїй творчості як соціальну, так і національно-державницьку парадигму. Він протиставляє соціального і національно-державного визволення, а розглядає їх як єдиний процес. Як відзначає Є. Маланюк, “… соціально-кріпацька, сказати б “клясова” свідомість Шевченка, зумовлена його походженням, переісточується, в міру духовного його росту, в свідомість вищу і ширшу, в свідомість національно-державну. Ця свідомість врешті знаходить напрочуд просту і в тій простоті та всенародності своїй геніяльну формулу:

“В своїй хаті — своя правда,

І сила і воля” (виділення Є. Маланюка — О.С.) [165, с. 38].

Обґрунтовуючи свою теорію про “маргінальну” “популістську антидержавність” Т. Шевченка, Г. Грабович дає свою інтерпретацію взаємодії “ідеальної спільності” та соціально структурованого суспільства. “Якщо Шевченкове розуміння ідеальної суспільності залежить від сприйняття суспільства як структурованої реальності, то та роль, що вони обидві відіграють у його українському світі, зводяться не до звичайного зіставлення, а до символічного закодованого руху між ними. Як уже зазначалося вище, в “нормальних”, стабільних суспільствах рух відбувається від суспільної структури до ідеальної спільності і знову назад до структури. У цьому полягає модель очищення й відтворення суспільної структури. У Шевченка все навпаки. У тих віршах, де присутні рух між двома цими типами громадського існування, він завжди прямує або від суспільної структури до ідеальної спільноті, або від ідеальної спільності до суспільної структури. І завжди, без винятку, відроджується тільки ідеальна суспільність, а не суспільна структура” [46, с. 113-114].

“Ідеальна структура”, за Г. Грабовичем, нагадаємо, передбачає рівність як абсолют, притаманний маргінальним структурам, адже саме для них, у тогочасному суспільстві, є можливим існування людини як вільнодіючої, необтяженої суспільними приписам. Парадокс реальності — соціальні ізгої, принижені та ображені, набувають свободи, але лише в обмін на втрату соціально-прийнятного статусу. Навряд чи це є суспільним ідеалом майбутнього Т. Шевченка.

Багато з шевченкознавців, говорячи про його суспільний ідеал звертають увагу на рядки з поезії “Юродивий”, в яких поет задається питанням про те коли

“Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись”.

Ця висловлена Т. Шевченком надія досить далека від приписуваної йому Г. Грабовичем ідеалу “маргінальної бездержавності”. Як відзначав В. Барка “Згадка про Вашингтона — це не відокремлена подробиця в ліричному малюнкові, а ключовий складник, концепції про новий характер державного провідництва, основаного якраз на новому і праведному законі: проти дикого свавілля царів-деспотів і супостатів… Державний провідник без деспотичної влади над “особистостями” співгромадян”, що мають рівні права у дійсному законі, як і він — ось ідеал Шевченка. А той закон названо “новим і праведним”: новим, бо не було його в імперії, і праведним, бо якраз через нього поборюється “злая воля” царів як джерело нещастя” [7, с. 104-105].

Т. Шевченко протистоїть суспільству як структурованій спільності, але суспільству йому сучасному, соціально розколотому в минулому і теперішньому. Однак він покладає надію на те, що в майбутньому цей розкол вдасться подолати і досягти соціальної гармонії. І в цьому відношення “ідеальна спільність”, якщо використовувати термін Г. Грабовича, в “широкому, чи утопічному” розумінні, як вільне, рівноправне суспільство є сенсозабезпечуючим життєвим ідеалом поета.

Т. Шевченко не ідеалізує реальний суспільний лад США, надто добре він знав від свого друга американського чорношкірого актора А. Олдріджа, і про існуюче рабство, і про “соціальні контрасти”. Але сам факт встановлення держави за формулою “ми, американський народ”, не міг не захоплювати поета. Адже якщо змогло відбутись “ми, американський народ”, то може статись і “ми, український народ”. І всі поневолені народи.

Ідея “волі” є однією з домінуючих в творчості Т. Шевченка, вона нею пронизана. У цьому сенсі Шевченко є виразником саме того українського колективного підсвідомого, яке чітко окреслив свого часу Вольтер — “Україна завжди прагла волі”. Але ця воля не протистоїть свободі. Вона є у поета граничним виявом людської в цілому і української, зокрема, сутності. “Шевченко — поет народний і в тому значенні, що говорив від імені і свідомости основних шарів суспільства, переважно селян, їх мовою, але ще більше — як найглибший виразник всіх, від кріпаків і аж до тієї верхівки, звідки також виходили шукачі шляхів до народного визволення. Вся нація, з різними шарами і верствами пробудженими і приспаними, “мертві, живі і ненародженні” як спільнота духовна, під покровом Церкви, і як історична спільнота в життьовій боротьбі і праці, спогадах і сподіваннях, творчості і повноті щоденного побуту: вся знайшла в особі Шевченка свого суспільного речника і оборонця, співця історичної слави і провісника майбутности” [7, с. 286-287].

Свобода ж народу і воля кожного його представник, для Т. Шевченка, є неможливою без зруйнування Російської імперії, системи соціального та національного визиску в цілому. Гарантією ж збереження свободи для України і українців є побудова власної демократичної і незалежної держави.

Як зазначає О. Лотоцький: “Коли до Шевченка українські змагання було вже зовсім приборкано, а самий національний світогляд захмарено, то за Шевченка і по нім кожний, кому близькі були інтереси Батьківщини, вже розумів з якого боку треба підійти до національної справи, до чого взятися, куди прямувати. Епохальна роля Шевченка в історії України полягає в тому, що він відновив національно-державницькі традиції, на чергу наших історичних завдань поставив ідею державної незалежности (виділення О. Лотоцького — О.С.), як основної гарантії інтересів нації. Ця ідея органічно просякає цілий його світогляд. В процесі загального духовного зросту поета набули виразніших форм і його погляди на соціяльне і політичне життя українського народу; поглиблювалася в тому процесі й центральна в усьому світогляді Шевченка ідея — державної незалежности України, поширювалися її моральні і правні основи, ясніше висвітлювалася її життєва конечність” [157, с. 352, 353].

Спроби інтерпретувати політичні погляди Т. Шевченка як дещо протилежне ідеям української державно-політичної самостійності відомі в історії української політичної думки вже досить давно. М. Драгоманов в роботі “Шевченко, українофіли і соціалізм” звертає увагу на те, що вже соратники поета по Кирило-Мефодіївському товариству М. Костомаров і П. Куліш в пізній період своєї творчості намагались представити “що в Шевченка ніколи й не було гріхів “безумного патріотизму”” [90, с. 328].

Є. Маланюк, аналізуючи подібні спроби, відзначав: “Бунти проти Шевченка мають завше підозрілий характер, навіть у тих випадках, коли бунтував Куліш, а нині бунтує Хвильовий, хоч причини цих бунтів полягають не в поверховім снобізмі й естетствуванні, а мають трагічне джерело одчаю й мук безсилля” [165, с. 38].

Шевченкова творчість, а, особливо, його “Кобзар”, є своєрідною Біблією українського народу. І в ній, як і Святому Письмі, кожен може знайти (і знаходить) щось близьке і зрозуміле собі. Однак справжню оцінку поглядам мислителя, в тому числі і політичним, можна дати лише аналізуючи той вплив на українське суспільство, на українську політичну думку, який вони здійснили. У цьому сенсі Шевченко є “будителем-державником”. Якщо ж робити спроби “додумати” за поета, “розкодувати” його “український світ”, то це вже є не пошуком істини, а побудови “свого Шевченка”.

Проблема соціально-політичного ідеалу Т. Шевченка залишається актуальною і для сучасної науки. Кращому її розумінні сприяє вияснення шляхів досягнення бажаного соціально-політичного майбутнього України. У радянському шевченкознавстві традиційно наголошувалось на прихильності поета до революційних, насильницьких методів руйнування “імперії зла” та створення справедливого суспільства. Сам Шевченко представлявся як “співець селянської революції” для якої необхідно “обух сталить та добре вигострить сокиру”.

У той же час В. Барка на основі ґрунтовного аналізу творчості Т. Шевченка відзначав, що “… в цілому “Кобзарі” — видно, що Шевченко не був таким фанатичним прихильником сокири, яким його котять змалювати деякі теоретики, кажучи, ніби аж в “омріяному майбутньому” куди поет “зазирав” (!) він бачив перемогу людяности, але його шлях туди лежав “через “сокиру””. Отже і є, що не тільки через сокиру, але і через людськість одночасно! — через християнську милість і прощення…” [7, с. 135].

Це зовсім не означає, що Т. Шевченко був прихильником виключно мирних методів здійснення суспільної трансформації. Він неодноразово закликає пригноблених бути готовими до збройної боротьби, оскільки розраховувати на “раптове прозріння” гнобителів є справою марною. Загроза народного повстання — це той інструмент тиску, який повинен спонукати суспільство до змін: “Схаменіться, бо лихо вам буде!”.

“Це була найвища мрія Кобзаря і небо для його власної душі, що освітлювало найкращий “шлях” до “майбутнього. Але знаючи сили всіх пристрастей в полоні гріхів (“де ж нам грішним добра того взяти?”), знаючи брак цього добра на обох сторонах, Шевченко і сам грозив сокирою всім “губителям” і кликав до неї, щоб збудити волю. Проте, шлях через сокиру не був першим з погляду поета. Ні, він був другим, після того який показали неофіти… (виділення В. Барки — О.С.) Він бачив неминучість боротьби і з найбільшою рішучістю кликав до неї, але ніколи не надавав їй виключности, як “шляху”, і не бачив зверхности в ній — над іншим напрямком, що відкривався у світлі великих правд. Звідси походить одна з різниць між Марксом і Шевченком, протилежними сучасниками” [7, с. 136].

Повстання і збройна боротьба з гнобителями, крім своєї високої і благородної мети, несе в собі загрозу вилитись у криваву і безкінечну помсту, що залишає по собі випалену пустелю. Тому якщо повстання вибухне, воно моє бути швидким і одностайним, об’єднати весь народ і привести до загального примирення.

Акцентація уваги на збройний, насильницький шлях вирішення питання про ліквідацію соціального і національного поневолення була характерною для радянського суспільствознавства. Така інтерпретація політичних поглядів Т. Шевченка дозволяла характеризувати його як “революціонера-демократа” близького до марксистської політичної доктрини, для якої революція у формі збройного повстання і тривала подальша боротьба із спротивом пануючих суспільних верств є пріоритетною.

“Зовсім відмінні погляди Шевченка як співця боротьби: звільнення треба здійснити враз — через всенародне одностайне повстання — і, покаравши головного “ката вінчаного” строго по суду (“немудрії” — “осудять”), враз, негайно в той самий час відновити громадянський мир і знайти згоду до життя. Всі повинні всім простити, як брат братові, і жити чесно і доброю громадою. Коротко кажучи, “торжество людяности” здійснюється негайно після розправи з “великими катами”, “царями неситими”; без жодного відкладання в майбутність; і продовжується в житті весь час. Це негайне торжество, як мотив, проходить через весь “Кобзар”, висвітлюючися в різних сторонах свого здійснення і цінності” [7, с. 137].

Збройне повстання для Т. Шевченка є крайнім заходом, який лише може закінчити те, що повинно визріти в суспільстві внаслідок тривалої підготовки. Ця підготовка пов’язана із зміною суспільної свідомості, активізацією народних мас та усвідомленням ними необхідності жити за новими принципами організації суспільного життя. Саме участь у формуванні цієї нової суспільної свідомості поет бачить як свою основну задачу — розбурхати “громадське болото”, пробудити думку і почуття гідності мільйонів та совість провідної верстви. Для цього прийнятними є як засоби революційної пропаганди так і інші дії, що здатні “пробудити” свідомість мас. У Шевченка викликає симпатію будь-який вияв протесту у справі захисту людської гідності. У поезії “Юродивий” він щиро захоплюється вчинком людини честі, яка захищаючи себе, захищає честь мільйонів:

“Найшов таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив:

Сатрапа в морду замочив”.

Козак у Т. Шевченка постійно виступає символом людини честі, борця за свободу. Однак це не означає, що його ідеалом майбутнього є повернення до минулих форм організації державно-політичного життя. “Поет не бажає повороту старих форм політичного життя України. Гетьманщина не була його політичним ідеалом, і він не вважав її за конечну форму державного життя України в дальших, нових стадіях її історичного існування. Як політична форма існування нації вона віджила свій вік, — “була колись гетьманщина, та вже не вернеться”. Вічно жива та бажана лише та засада політичної свідомости, що керувала життям України в її змаганнях до ідеального народоправного ладу: “Тої слави козацької повік не забудем”; вороття її поет сподівається і виглядає”. Але, певна річ, ця засада політичного життя має вдягнутися в нові, відповідно до вимог сучасности, форми, перевірені історичним досвідом і наукою: “Орю свій переліг, убогу ниву та слово сію”, “… може викую я з нього до старого плуга новий леміш і чересло”. В основу нового ладу на Україні мають лягти воля і правда-справедливість. Перед очима поета живим ідеалом стоїть республіканський устрій вільної, незалежної України, на який він виразно вказує у своїй згадці про Вашингтона та яскраво змальовує його в поезії “Пророк”. За конечну ж ознаку правдивого народоправного устрою державного поет уважає безумовне визнання авторитету народньої влади та послуху їй…” [157, с. 367].

Становлення справедливого суспільного ладу в майбутньому для Т. Шевченка є не лише результатом героїчних зусиль одинаків, покаяння та повернення до обов’язку перед нацією її еліти, просвічення та одностайної дії мільйонів пригноблених, що “прозріють”. Це повинно бути наслідком природного розвитку суспільства і тому є неминучим. У своєму “Щоденнику” поет записує думку, що стала хрестоматійною: “Великий Фультоне і Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром по жере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється як дитина цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те завершить по всій нашій планеті ваша колосальна геніяльна дитина. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тілько довготерпеливого Господа вмалити таку малу частину своєї бездушної терпеливости. Молю його хоч раз уповні прихилится своїм оливяним ухом до зойку своїх щирих, простосердних молителів. зойку, що пронизує душу” [314, с. 119].

Просвічення мас, розвиток наукового і технічного прогресу є тими силами, що з природописною конечністю повинні призвести до корінного перевороту в суспільних відносинах. “Шевченко сам жив світлом цієї науки і хотів ним перемогти всяку злобу і неправду. Хоч він і сам гнівався, часом дуже! і картав і кляв “неситих царів”, але це почуття не було в його справжній натурі. Викликане нелюдяністю тиранів, воно вибухало і перегорало, вимовляючися в нових віршах. Тоді знов, іноді зразу ж через хвилину, як видно з тих віршів, приходило — світилося почуття любови, властиве і природне поетові” [7, с. 282].

У поєднанні ідеї непримиренної боротьби з усі формами гноблення та ідеї милосердя й людяності проявилась мудрість Т. Шевченка, яка дала підстави його сучасникам і нащадкам назвати його Генієм. Гнів щодо гнобителів не переходив у нього в людиноненависництво — у майбутньому він знаходив місце для кожного, хто хоче жити за принципами гуманізму та ненасильства над людиною. Він чітко розумів і намагався передати своїм землякам думку про те, що без об’єднання нації, без національного солідаризму визволення України і українців ні національного, ні соціального не буде.

“Все життя прагнув він свободи, боровся за знищення кріпацтва, національного гноблення, ліквідацію самодержавства, вірив, що настане такий суспільний лад, який забезпечить свободу народові, всебічний розвиток особи. Боротьбу за справедливість, щастя, добро Шевченко тісно пов’язував з ідеєю милосердя, яке розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати боротьбі з горем, нещастям. Гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, попирає його гідність, обманює, кривдить людину, робить їй зло, спричинює муки і страждання. Милосерда визнавав вищою основою людської гідності, духовності, людських вчинків, стосунків” [196, с. 303-304].

Тарас Шевченко — поет, що зробив для відродження і становлення сучасної української нації чи не більше за будь-якого українського політичного діяча чи теоретика політики, відродив у ній національну самоповагу та прагнення до самостійного державно-політичного існування, поставив боротьбу за відродження держави із становища мрії в стан надії, сподівання і, врешті, активної діяльності.

“Сьогодні загальновідомо, що не тільки українська література, але й українське культурне і політичне життя, та й сам національний рух дев’ятнадцятого століття вирішальним чином сформовані Шевченком” [46, с. 18].

Хоча, варто відзначити, що кожен з українських політичних діячів, незалежно від ідеологічних уподобань, завжди прагнув знайти “свого” Шевченка щоб підкріпити авторитетом Генія свої думки і дії. Зрозуміти ж його в цілісності вдавалось далеко не всім.

Т. Шевченко творив міф своєї України, а його нащадки — творили “міф Шевченка”, без якого історична доля української нації була б інша. “Шевченко — борець за соціальне визволення”, “Шевченко — борець за українську державу”, “Шевченко — борець за дружбу всіх народів і слов’янських зокрема” — це міфогеми, які не протистоять одна одній, а розкривають різні сторони спадщини великого поета. Тільки їх розгляд у взаємодії та взаємодоповнення дозволяє в повній мірі зрозуміти, те, що Т. Шевченко хотів сказати, історії, світу та своїм землякам “і мертвим, і живим і не народженим”.

За матеріалами монографії О.І. Салтовського

“Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *